A. Kolesnyk (shepardvia) wrote,
A. Kolesnyk
shepardvia

  • Location:
  • Music:

vol.1

Ніколи не знаєш де межі розумного. Я завжди сподівався на те що якось я знайду  своє призначення. Та й зараз  ще не час щоб жалкувати про те що я цього не зробив.  Але обставини завжди беруть за живе. Вінниця це не Лос-Анджелес. Ну а я не Френк Муді. Та даний факт не заважає порівнювати все із сюжетом серіалу. Видно я сам прагну  бути з однією єдиною а натомість просто прокидаюсь з різними. Вони подобаються мені усі, я  справжній прихильник жіночої краси. Але сутність випливає назовні.

Місто просто дихає речами які, я знаю, робити не варто. І ніяк не збагну - мені потрібно ще більше прокурити свої мізки чи почати займатись собою. Я давно не напивався до безпам'яті, досі палю , іноді більше, іноді менше.  Давно не писав.  Можливо не хотів, а можливо просто не вмію. Хочеться взяти у руки стопку свіжонадрукованих листків свого роману, потримати його в руках і відчути цей аромат фарби і думок. Але спочатку потрібно написати...

Межа між тим чого хочу і що я можу повільно стирається.  Мене не врятують прогулянки в центрі, і не вртяують ті знайомства які закінчувались ліжком. Від них залишились спогади. Годину назад я хотів просто спати, зараз я пишу, а через 10 хвилин я піду курити, адже  чим ще зайняти себе у цей суботній вечір. Я чудово зрозумів одне - що коли  я  задавався питанням що робити далі я  телефонував їй і вона мене рятувала. Порятунок в безмежних очах і  солодких вустах, я б жив так вічно, можливо б став рятувальником і рятувався би сам, з човна який ще не тоне. Ну а зараз вона зайнята своїм. Вільні стосунки без обов'язків.  Слухаю рок який рятує від безглуздих думок які інколи нахлинуть надвечір. Зошит з віршами пустує, а на отсанній сторінці я  начеркав  безліч підписів і безгулздих карлючок.  Знаходити себе у жінках чи у письмі чи у самореалізації. Всьому цьому є приична - це моє бажання. Я сам вирішую як поступити в  будь якій ситуації.

  Свою долю масла у вогонь додає  коледж, який вбиває бажання розвиватись. Ти приходиш з думкою писати код, складати схеми, вивчати щось нове, а натомість бігаєш на перекури і просто спиш, і тілом і душею. Чого прагнуть всі хто там навчається. Деякі покірно вчать усе, з ними цікаво, але до  того моменту коли вони скажуть тобі "Привіт". Інші це остання лінія оборони матінки природи, їх життя покарало або ще покарає.  І звичайно це ті які помирають від ліні і бажання кращого майбутнього. І тільки деяких можна назвати людьми з великої літери. Вони ті на кого потрібно рівнятись. Я і сам ще не  повністю зіпсований і душа моя не  бурлить смолою чорноти і ненависті. Але дорога яку я ще не вибрав не дуже мені подобається. Тому я просто знову  упаду в її обійми і забудусь. А завтра почнеться новий день. Радує тільки те що я знаю що все це тільки думки, а моє небажання  це просто лінь. Але без зусиль я не вртяуюсь від цієї сіроти нашого Лос-Анджелеса. Сірої неповторності цих яскравих ночей нашого міста, і сірих думох моєї душі. Призначення  сховано у нас самих, наше призначення. І ніхто не в праві його змінити окрім нас самих

Tags: мемуари
  • Post a new comment

    Error

    Anonymous comments are disabled in this journal

    default userpic

    Your reply will be screened

    Your IP address will be recorded 

  • 0 comments